В будь якій державі, яким би не був її устрій, існують основні закони, згідно яких відбувається керівництво цією державою. Церква також має свої правила-канони, котрими в церковному житті повинні керуватися єпископи, священство, монашество і миряни. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що веде до появи розколів, єресей, сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність.

В зв'язку з цим, кожен єпископ перед своє хіротонією дає присягу свято зберігати священні канони.

Всі догмати віри прийняті на Вселенських соборах, як і канонічні постанови тих же соборів, є богодухновенними, оскільки всі були прийняті з натхнення Духа Святого. В це Православна Церква свято вірить, і знехтувати цим може тільки людина невіруюча.

Норми і правила, що регулюють, як внутрішнє життя Церкви в її общинно-інституційному аспекті, так і її відношення з іншими суспільними союзами, релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами які в своїй сукупності складають фундамент Церкви вона оберігає свій богозданний устрій.

Канони Правосланої Церкви – це правила її життя, сформульовані на Вселенських та Помісних соборах, прообразом яких є Апостольський Собор в Єрусалимі, описаний в Діях Святих Апостолів. Святий Кирило Александрійський так писав про отців I Вселенського Собору: “Не вони говорили, но сам Дух Бога і Отця”.

Як правильно розуміти канони Церкви і яким повинно бути відношення до них віруючих, оприділив  Трульський собор, який постановив, що ніхто не має права змінювати їх або відмінять, або замість існуючих приймать інші. Отці VII Вселенського собору в першому каноні говорять теж саме: повинні зберігатися древні звичаї, що нічого не повинно вводитись проти соборних і святоотецьких правил під страхом відлучення від Церкви.

Про авторитетність і непорушність канонів в 641 році Александрійський Патріарх  св. Іоан Милостивий говорив: “Краще згасити сонце, ніж порушити Божественній закон”. А Київський Митрополит святитель Петро Могила у 1663 році, шляхтичам, які просили його не позбавляти сану духовенство, яке порушило канонічні норми, відповів: “Я не зміг би цього зробити, якби про це сказав і ангел з неба”. Ще один відомий в минулому ієрарх, свого часу також говорив: “Ніякі зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри і святих канононів.

Отже, хто порушує канони Церкви свідомо ставить себе поза межами Православної Церкви. Такі люди, або організації з точки зору світського права, мають повне право на існування. Однак, з точки зору церковного права, вони не є православними (хоча і називаючть себе такими), оскільки відійшли від норм, які оприділяють зібрання віруючих, як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Іісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, в яких звершувані “священнодійства”,  втрачають свою сакраментальну сторону, стають безблагодатними акторськими діями.